воскресенье, 22 июля 2012 г.

Проблематика легітимних меж діяльності держави є надзвичайно актуальною, та зумовлена цілим комплексом теоретичних і практичних підстав. Трансгресивна природа держави, з одного боку, та прагнення суспільства до саморегуляції і автономії, з іншого боку, виявляють між собою протилежність, а часом, і протиріччя в розвитку державно-правових та соціальних інститутів. Відсутність загального консенсусу в поглядах на  співвідношення держави, права, громадянського суспільства та людини, додають ще більшої актуальності питанням обмеження державної влади.
Наявність потужного адміністративного апарату, можливість встановлення правил гри у вигляді різноманітних нормативно-правових актів, легітимне право на застосування примусу, тощо, роблять державу надзвичайно впливовим гравцем, який з легкістю може перетворюватись на справжнього міфічного «Левіафана». Не випадково, великий німецький філософ Ф. Ніцше називав державу, - «найбільш холодним, з поміж усіх холодних чудовиськ». Дійсно, протягом сторіч держави дозволяли собі  брутально нехтувати правами та свободами осіб, нав’язувати своїм підданим власну волю та моделі поведінки, змушувати людей ненавидіти та воювати один з іншим. Втім, з перебігом часу відбулись якісні та незворотні процеси. Громадяни почали розуміти та відстоювати свої права, а отже й обмежувати владу державної машини. Яка ставала все більш залежною від раціональної моделі легітимності, що базується, згідно з думкою видатного філософа та політолога Макса Вебера, на «апеляції до чинних законів, які з формального погляду є нормативним відображенням розумних суджень».
Сама категорія «легітимності» означає спроможність певного політичного режиму  досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади. Іншими словами, як слушно зауважив американський політолог С. Ліпсет, легітимність є здатністю системи перебувати в русі і підтримувати в громадян впевненість в тому, що наявні політичні інститути є найбільш прийнятними для суспільства.
В сучасному політико-правовому розумінні  легітимність є визнанням правомірності державної влади з боку населення і міжнародного співтовариства. Принаймні саме так визначає відомий український юрист О.Ф. Скакун. Визнання законності походження влади і способу її встановлення означають наявність певного кредиту довіри з боку населення, згоду підкорятися. У вузькому сенсі – це визнання законності влади, утворення її відповідно до процедури, передбаченої  правовими нормами. Критерій легітимності виник як реакція проти насильницької зміни влади в державі, усвідомлення переваг стабільності та права над порушенням загальновизнаних норм і  захопленням та утриманням влади силою. Існують дві різні позиції відносно  розуміння легітимності влади:
ü ліберально-демократична, суть якої полягає у визнанні влади, що сформована в результаті демократичних процедур.
ü прагматична позиція, яка віддає перевагу тій владі, що здатна контролювати ситуацію та підтримувати належний суспільній порядок та спокій.
Отже легітимна влада має визнаватися власним народом та світовою спільнотою.  Скажімо більше, в демократичних країнах народ дійсно став єдиним джерелом влади. Він володіє правом формувати органи державної влади, контролювати їх, а в разі необхідності – опротестовувати їх дії чи бездіяльність та ставити під сумнів легітимний характер державної машини.  Але виникає питання, якщо права людини, що є єдиним джерелом влади, не визначені та відповідно не захищені, чи зможе вона бути ефективним контролером та справжнім господарем? Звичайно ні. Отож, ми підходимо до важливої тези. Принцип пріоритету прав людини по відношенню до держави та обмеження її всевладдя правами людини, є величезною цінністю сучасних цивілізованих держав, що сформувалася в процесі боротьби за свободу. 
Права людини покликані визначати межі діяльності державної влади, а будь-які політичні міри, що спрямовані на їх порушення – є посяганням на свободу індивіда, - вважає відомий правознавець, член РАН Олена Лукашєва. «Вони є антиправовими та аморальними, оскільки ці права – не тільки відображають правовий досвід розвитку людства, але й кристалізують його моральні начала, пов’язані із повагою до свободи та автономії людини, недопустимістю порушення її прав, орієнтацією на категорії добра та загального блага», - стверджує науковець.
Натомість першість політичних норм та політичної доцільності є підґрунтям для тоталітаризму. При якому права людини не тільки не є обмежуючим фактором, а й взагалі реально не визнаються, та системно порушуються. Мільйони репресованих, знищених за етнічними і соціальними ознаками, загиблих в наслідок голодоморів, війн та соціальних експериментів, - ось таку ціну сплачують люди за безмежну владу держави. 
Коли громадяни закривають очі на порушення прав інших, вони неминуче закладають «бомбовий механізм» під власне майбутнє.  Адже права людини це цілісна річ, якщо порушуються одні права, неможливо домогтися виконання інших. Візьмемо приклад із порушенням права на свободу пересування, скажімо, у вигляді запровадження обов’язкової реєстрації за місцем перебування в місячний термін для певних категорій громадян. Враховуючи трансгресивну природу держави, ми розуміємо, що отримавши мовчазну згоду на одне обмеження, у влади виникає величезна спокуса продовжити цей ряд. Адже чиновникам значно зручніше, коли всі громадяни «під ковпаком», кожен звітує про свої подорожі та відрядження, сплачує штрафи, та боїться кожної перевірки документів представниками органів внутрішніх справ. Залякані громадяни значно зручніші, ними легко маніпулювати та примушувати до повного підкорення. Отож, аби не стати жертвою, ми з вами мусимо дуже прискіпливо придивлятися до кожної спроби обмежити наші права або ввести додаткові регулювальні функції  з боку бюрократичного апарату.
Водночас, ми маємо розуміти, що більшість матеріальних прав – це обмежені права.  Зокрема, в Європейській конвенції про захист прав та основних свобод, є лише два права, які не можуть бути обмеженими за жодних підстав – це свобода від тортур та рабства. Решта, за твердженням відомого польського правозахисника Марека Новицького, «можуть бути обмежені тоді, коли виникає конфлікт між їх реалізацією та правами і свободами інших людей чи такими благами, як наприклад, безпека держави». Однак, ці обмеження допустимі лише відповідно до конкретно вказаних легітимних цілей, на підставі закону, та у формі, що є прийнятною для правового суспільства вільних людей.  Подібна процедура жодним чином не применшує важливість та непорушність прав в демократичному середовищі. Водночас в країнах із слабкими демократичними традиціями, вона може видатись для правлячої групи зручним засобом для  «закручування гайок». І ось саме тут важливо аби громадянське суспільство та світова спільнота спромоглися вчасно та голосно заявити про свою рішучу незгоду.
Говорячи про права людини як легітимні межі діяльності держави, а тим більше апелюючи до світової спільноти,  ми спираємось на факт існування цілого ряду міжнародних нормативно-правових актів, що визначають та регулюють правовий статус цих прав. До таких в першу чергу відносяться Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1965 р., ратифіковано в 165 країнах світу), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1965 р., ратифіковано в 160 державах), тощо. Цілий ряд регіональних документів: Європейська конвенція з прав людини та основоположних свобод (1950 р., на сьогодні – 47 країн), Американська конвенція про права людини (1969 р., 25 країн), Африканська хартія прав людини та народів (1981 р., 53 країни),  Арабська хартія прав людини, тощо.
Сучасна юридична думка виділяє навіть цілий ряд функції держави по відношенню до прав людини: 1) позитивація – визнання або встановлення прав людини, в результаті чого соціально-економічні та морально-етичні аспекти отримують нормативну базу та перетворюються на суб’єктивне право, 2) забезпечення, 3) гарантування, захист та відновлення, 4) лімітування, тобто обмеження за наявності серйозних підстав та з дотриманням певної процедури.
Отож, права людини є надзвичайно складним та багатогранним явищем, що суттєво обмежує безконтрольну діяльність держави, та має прояви в різних сферах. Як політико-правове явище права людини регламентуються універсальними міжнародними нормами, сформованими в міжнародно-правових актах, більшість з яких імплементовані в систему національного законодавства. Як правова конструкція права людини формально-юридично відображають механізм зв’язку особи з державою, та виступають в якості юридичного самообмеження державної влади. Як морально-правова конструкція вони висловлюють відповідні морально-етичні категорії виступаючи таким чином в якості ціннісного критерію державної влади. Як культурно-цивілізаційне явище права людини змушують державу враховувати національні традиції, правосвідомість, релігійні переконання, здійснювати правотворчу та правозастосувальну діяльність в царині прав людини. Таким чином, в категорії прав людини знаходять вираження соціально-культурні, міжнародно-політичні та морально-етичні (цінності) фактори обмеження державної влади.
Пріоритет прав людини та правової держави вимагає зусиль всіх громадян країни, які повинні сприяти утвердженню в своєму суспільстві "ідеї права". Людям завжди необхідно бути готовим відстоювати та боротися за свої права, адже масова практична участь громадян в боротьбі за утвердження порядку, заснованого на праві, - необхідна умова формування чутливої до прав людини держави. Натомість апатія, безвір'я, аполітичність, так знайомі українському обивателю створюють благодатний ґрунт для свавілля та безкарності.
Існує й інша проблема. Свобода та процесуальні права можуть бути беззмістовними для людей, що внаслідок гострої нестачі коштів до існування не в змозі приймати участь в житті власної країни. Бідність, бездомність та безробіття багатьох людей призводять до того, що вони шукатимуть свій порятунок в дешевих обіцянках демагогів та ідеологів. Вони здатні проміняти свободу, демократію та власні права на пакунок гречки чи  кілька доларів.  І як би сумно це не звучало, але певною мірою має рацію російський дослідник І. Джадан, який говорить, що «людина з грошима у диктаторській державі буде почувати себе більш вільною, ніж бюджетник на паперті ліберальної демократії». Тому, цілком правильною є думка О. Чадаєва, який аналізуючи ситуацію в пострадянських країнах (на прикладі Росії), відмітив, що «логіка захисту і укріплення демократії змушує нас вимагати поширення контролю демократичних інститутів над простором, у якому формується національний прибуток». Демократія та права людини можуть реально розвиватися лише там, де є матеріальна забезпеченість та соціальна стабільність. У протилежному випадку люди не осягнуть справжнє розуміння свободи, для них вона буде зводитись лише до рівня права на самозбереження. Отож концепція соціальної держави також має пряме відношення до нашої тематики.
Державний захист прав людини і громадянина жодним чином не виключає і самостійних активних дій з боку кожної особи, в не заборонених законом формах. Отож, і акції громадської непокори є цілком нормальним явищем для сучасних демократичних країн. Подібний протест, як одна з форм безпосередньої демократії, що реалізується в межах правового поля,  може набувати форми зборів, маніфестацій, мітингів, походів, страйків, тощо. В сучасних постіндустріальних суспільствах величезну роль відіграють різноманітні інформаційні та адвокаційні компанії за участю правозахисників, громадських активістів, представників ЗМІ, та й просто небайдужих людей, адже саме такі компанії спроможні захистити та просунути різноманітні права цілих верств та прошарків населення.
Відповідно до європейської конституційної традиції держава всією своєю міццю стає на захист основних прав. Вона несе безпосередню відповідальність як за порушення будь-якого з них, так і за затягування із здійсненням заходів щодо їх відновлення. Вилучень з режиму дотримання основних прав людини не допускається. Ослаблення гарантій основних прав людини, невжиття заходів по припиненню їх порушення або їх відновленню, посягання на основні права людини чреваті зміщенням ціннісних орієнтирів суспільства, переродженням державної влади в цілому.
Однак тільки проголошувати права зовсім недостатньо. Важливо, щоб вони дотримувалися на практиці. Для цього держава повинна надати всі необхідні матеріальні, інституційні та процесуальні гарантії. Нерідко права людини прокламовано, але відсутні реальні гарантії їх захисту. Така ситуація найчастіше виникає тоді, коли держава прагне здаватися іншою за своїми базисним характеристикам, ніж вона є насправді, або намагається мімікрувати під певний загальноприйнятий стандарт, не маючи можливості йому реально відповідати. З певними застереженнями такий стан справ є  типовим для більшості тоталітарних та авторитарних режимів, відсталих спільнот, що встали на шлях «розвитку навздогін».  Нажаль щось схоже відбувається і в Україні, адже чимало закріплених в конституції прав не виконуються, або систематично порушуються.
Дійсно, соціальні та економічні права другого покоління, такі як гарантовані вітчизняною Конституцією право на безоплатну медичну допомогу або освіту, потребують суттєвих бюджетних видатків. Але чи потрібні гроші, аби правоохоронні органи не катували затриманих та ув’язнених, або скажімо свавільно не прослуховували телефонні розмови громадян? Ні, не потрібні. А отже справа не тільки, та не завжди в грошах!
Розрив між нормою права і практикою його застосування тягне за собою розмивання самого поняття права, яке має стояти над владою у вигляді загальнообов'язкової регулятивної системи. Тому практика подвійної правової моралі, так характерна для сьогоднішньої Україні є неприпустимою.  І саме люди мають гучно заявити, що їх права мають не тільки визнавати, але й неухильно дотримуватись в діяльності всіх державні інституції.

Проблематика легітимних меж діяльності держави є надзвичайно актуальною, та зумовлена цілим комплексом теоретичних і практичних підстав. Трансгресивна природа держави, з одного боку, та прагнення суспільства до саморегуляції і автономії, з іншого боку, виявляють між собою протилежність, а часом, і протиріччя в розвитку державно-правових та соціальних інститутів. Відсутність загального консенсусу в поглядах на  співвідношення держави, права, громадянського суспільства та людини, додають ще більшої актуальності питанням обмеження державної влади.
Наявність потужного адміністративного апарату, можливість встановлення правил гри у вигляді різноманітних нормативно-правових актів, легітимне право на застосування примусу, тощо, роблять державу надзвичайно впливовим гравцем, який з легкістю може перетворюватись на справжнього міфічного «Левіафана». Не випадково, великий німецький філософ Ф. Ніцше називав державу, - «найбільш холодним, з поміж усіх холодних чудовиськ». Дійсно, протягом сторіч держави дозволяли собі  брутально нехтувати правами та свободами осіб, нав’язувати своїм підданим власну волю та моделі поведінки, змушувати людей ненавидіти та воювати один з іншим. Втім, з перебігом часу відбулись якісні та незворотні процеси. Громадяни почали розуміти та відстоювати свої права, а отже й обмежувати владу державної машини. Яка ставала все більш залежною від раціональної моделі легітимності, що базується, згідно з думкою видатного філософа та політолога Макса Вебера, на «апеляції до чинних законів, які з формального погляду є нормативним відображенням розумних суджень».
Сама категорія «легітимності» означає спроможність певного політичного режиму  досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади. Іншими словами, як слушно зауважив американський політолог С. Ліпсет, легітимність є здатністю системи перебувати в русі і підтримувати в громадян впевненість в тому, що наявні політичні інститути є найбільш прийнятними для суспільства.
В сучасному політико-правовому розумінні  легітимність є визнанням правомірності державної влади з боку населення і міжнародного співтовариства. Принаймні саме так визначає відомий український юрист О.Ф. Скакун. Визнання законності походження влади і способу її встановлення означають наявність певного кредиту довіри з боку населення, згоду підкорятися. У вузькому сенсі – це визнання законності влади, утворення її відповідно до процедури, передбаченої  правовими нормами. Критерій легітимності виник як реакція проти насильницької зміни влади в державі, усвідомлення переваг стабільності та права над порушенням загальновизнаних норм і  захопленням та утриманням влади силою. Існують дві різні позиції відносно  розуміння легітимності влади:
ü ліберально-демократична, суть якої полягає у визнанні влади, що сформована в результаті демократичних процедур.
ü прагматична позиція, яка віддає перевагу тій владі, що здатна контролювати ситуацію та підтримувати належний суспільній порядок та спокій.
Отже легітимна влада має визнаватися власним народом та світовою спільнотою.  Скажімо більше, в демократичних країнах народ дійсно став єдиним джерелом влади. Він володіє правом формувати органи державної влади, контролювати їх, а в разі необхідності – опротестовувати їх дії чи бездіяльність та ставити під сумнів легітимний характер державної машини.  Але виникає питання, якщо права людини, що є єдиним джерелом влади, не визначені та відповідно не захищені, чи зможе вона бути ефективним контролером та справжнім господарем? Звичайно ні. Отож, ми підходимо до важливої тези. Принцип пріоритету прав людини по відношенню до держави та обмеження її всевладдя правами людини, є величезною цінністю сучасних цивілізованих держав, що сформувалася в процесі боротьби за свободу. 
Права людини покликані визначати межі діяльності державної влади, а будь-які політичні міри, що спрямовані на їх порушення – є посяганням на свободу індивіда, - вважає відомий правознавець, член РАН Олена Лукашєва. «Вони є антиправовими та аморальними, оскільки ці права – не тільки відображають правовий досвід розвитку людства, але й кристалізують його моральні начала, пов’язані із повагою до свободи та автономії людини, недопустимістю порушення її прав, орієнтацією на категорії добра та загального блага», - стверджує науковець.
Натомість першість політичних норм та політичної доцільності є підґрунтям для тоталітаризму. При якому права людини не тільки не є обмежуючим фактором, а й взагалі реально не визнаються, та системно порушуються. Мільйони репресованих, знищених за етнічними і соціальними ознаками, загиблих в наслідок голодоморів, війн та соціальних експериментів, - ось таку ціну сплачують люди за безмежну владу держави. 
Коли громадяни закривають очі на порушення прав інших, вони неминуче закладають «бомбовий механізм» під власне майбутнє.  Адже права людини це цілісна річ, якщо порушуються одні права, неможливо домогтися виконання інших. Візьмемо приклад із порушенням права на свободу пересування, скажімо, у вигляді запровадження обов’язкової реєстрації за місцем перебування в місячний термін для певних категорій громадян. Враховуючи трансгресивну природу держави, ми розуміємо, що отримавши мовчазну згоду на одне обмеження, у влади виникає величезна спокуса продовжити цей ряд. Адже чиновникам значно зручніше, коли всі громадяни «під ковпаком», кожен звітує про свої подорожі та відрядження, сплачує штрафи, та боїться кожної перевірки документів представниками органів внутрішніх справ. Залякані громадяни значно зручніші, ними легко маніпулювати та примушувати до повного підкорення. Отож, аби не стати жертвою, ми з вами мусимо дуже прискіпливо придивлятися до кожної спроби обмежити наші права або ввести додаткові регулювальні функції  з боку бюрократичного апарату.
Водночас, ми маємо розуміти, що більшість матеріальних прав – це обмежені права.  Зокрема, в Європейській конвенції про захист прав та основних свобод, є лише два права, які не можуть бути обмеженими за жодних підстав – це свобода від тортур та рабства. Решта, за твердженням відомого польського правозахисника Марека Новицького, «можуть бути обмежені тоді, коли виникає конфлікт між їх реалізацією та правами і свободами інших людей чи такими благами, як наприклад, безпека держави». Однак, ці обмеження допустимі лише відповідно до конкретно вказаних легітимних цілей, на підставі закону, та у формі, що є прийнятною для правового суспільства вільних людей.  Подібна процедура жодним чином не применшує важливість та непорушність прав в демократичному середовищі. Водночас в країнах із слабкими демократичними традиціями, вона може видатись для правлячої групи зручним засобом для  «закручування гайок». І ось саме тут важливо аби громадянське суспільство та світова спільнота спромоглися вчасно та голосно заявити про свою рішучу незгоду.
Говорячи про права людини як легітимні межі діяльності держави, а тим більше апелюючи до світової спільноти,  ми спираємось на факт існування цілого ряду міжнародних нормативно-правових актів, що визначають та регулюють правовий статус цих прав. До таких в першу чергу відносяться Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1965 р., ратифіковано в 165 країнах світу), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1965 р., ратифіковано в 160 державах), тощо. Цілий ряд регіональних документів: Європейська конвенція з прав людини та основоположних свобод (1950 р., на сьогодні – 47 країн), Американська конвенція про права людини (1969 р., 25 країн), Африканська хартія прав людини та народів (1981 р., 53 країни),  Арабська хартія прав людини, тощо.
Сучасна юридична думка виділяє навіть цілий ряд функції держави по відношенню до прав людини: 1) позитивація – визнання або встановлення прав людини, в результаті чого соціально-економічні та морально-етичні аспекти отримують нормативну базу та перетворюються на суб’єктивне право, 2) забезпечення, 3) гарантування, захист та відновлення, 4) лімітування, тобто обмеження за наявності серйозних підстав та з дотриманням певної процедури.
Отож, права людини є надзвичайно складним та багатогранним явищем, що суттєво обмежує безконтрольну діяльність держави, та має прояви в різних сферах. Як політико-правове явище права людини регламентуються універсальними міжнародними нормами, сформованими в міжнародно-правових актах, більшість з яких імплементовані в систему національного законодавства. Як правова конструкція права людини формально-юридично відображають механізм зв’язку особи з державою, та виступають в якості юридичного самообмеження державної влади. Як морально-правова конструкція вони висловлюють відповідні морально-етичні категорії виступаючи таким чином в якості ціннісного критерію державної влади. Як культурно-цивілізаційне явище права людини змушують державу враховувати національні традиції, правосвідомість, релігійні переконання, здійснювати правотворчу та правозастосувальну діяльність в царині прав людини. Таким чином, в категорії прав людини знаходять вираження соціально-культурні, міжнародно-політичні та морально-етичні (цінності) фактори обмеження державної влади.
Пріоритет прав людини та правової держави вимагає зусиль всіх громадян країни, які повинні сприяти утвердженню в своєму суспільстві "ідеї права". Людям завжди необхідно бути готовим відстоювати та боротися за свої права, адже масова практична участь громадян в боротьбі за утвердження порядку, заснованого на праві, - необхідна умова формування чутливої до прав людини держави. Натомість апатія, безвір'я, аполітичність, так знайомі українському обивателю створюють благодатний ґрунт для свавілля та безкарності.
Існує й інша проблема. Свобода та процесуальні права можуть бути беззмістовними для людей, що внаслідок гострої нестачі коштів до існування не в змозі приймати участь в житті власної країни. Бідність, бездомність та безробіття багатьох людей призводять до того, що вони шукатимуть свій порятунок в дешевих обіцянках демагогів та ідеологів. Вони здатні проміняти свободу, демократію та власні права на пакунок гречки чи  кілька доларів.  І як би сумно це не звучало, але певною мірою має рацію російський дослідник І. Джадан, який говорить, що «людина з грошима у диктаторській державі буде почувати себе більш вільною, ніж бюджетник на паперті ліберальної демократії». Тому, цілком правильною є думка О. Чадаєва, який аналізуючи ситуацію в пострадянських країнах (на прикладі Росії), відмітив, що «логіка захисту і укріплення демократії змушує нас вимагати поширення контролю демократичних інститутів над простором, у якому формується національний прибуток». Демократія та права людини можуть реально розвиватися лише там, де є матеріальна забезпеченість та соціальна стабільність. У протилежному випадку люди не осягнуть справжнє розуміння свободи, для них вона буде зводитись лише до рівня права на самозбереження. Отож концепція соціальної держави також має пряме відношення до нашої тематики.
Державний захист прав людини і громадянина жодним чином не виключає і самостійних активних дій з боку кожної особи, в не заборонених законом формах. Отож, і акції громадської непокори є цілком нормальним явищем для сучасних демократичних країн. Подібний протест, як одна з форм безпосередньої демократії, що реалізується в межах правового поля,  може набувати форми зборів, маніфестацій, мітингів, походів, страйків, тощо. В сучасних постіндустріальних суспільствах величезну роль відіграють різноманітні інформаційні та адвокаційні компанії за участю правозахисників, громадських активістів, представників ЗМІ, та й просто небайдужих людей, адже саме такі компанії спроможні захистити та просунути різноманітні права цілих верств та прошарків населення.
Відповідно до європейської конституційної традиції держава всією своєю міццю стає на захист основних прав. Вона несе безпосередню відповідальність як за порушення будь-якого з них, так і за затягування із здійсненням заходів щодо їх відновлення. Вилучень з режиму дотримання основних прав людини не допускається. Ослаблення гарантій основних прав людини, невжиття заходів по припиненню їх порушення або їх відновленню, посягання на основні права людини чреваті зміщенням ціннісних орієнтирів суспільства, переродженням державної влади в цілому.
Однак тільки проголошувати права зовсім недостатньо. Важливо, щоб вони дотримувалися на практиці. Для цього держава повинна надати всі необхідні матеріальні, інституційні та процесуальні гарантії. Нерідко права людини прокламовано, але відсутні реальні гарантії їх захисту. Така ситуація найчастіше виникає тоді, коли держава прагне здаватися іншою за своїми базисним характеристикам, ніж вона є насправді, або намагається мімікрувати під певний загальноприйнятий стандарт, не маючи можливості йому реально відповідати. З певними застереженнями такий стан справ є  типовим для більшості тоталітарних та авторитарних режимів, відсталих спільнот, що встали на шлях «розвитку навздогін».  Нажаль щось схоже відбувається і в Україні, адже чимало закріплених в конституції прав не виконуються, або систематично порушуються.
Дійсно, соціальні та економічні права другого покоління, такі як гарантовані вітчизняною Конституцією право на безоплатну медичну допомогу або освіту, потребують суттєвих бюджетних видатків. Але чи потрібні гроші, аби правоохоронні органи не катували затриманих та ув’язнених, або скажімо свавільно не прослуховували телефонні розмови громадян? Ні, не потрібні. А отже справа не тільки, та не завжди в грошах!
Розрив між нормою права і практикою його застосування тягне за собою розмивання самого поняття права, яке має стояти над владою у вигляді загальнообов'язкової регулятивної системи. Тому практика подвійної правової моралі, так характерна для сьогоднішньої Україні є неприпустимою.  І саме люди мають гучно заявити, що їх права мають не тільки визнавати, але й неухильно дотримуватись в діяльності всіх державні інституції.
Максим Волосевич

0 коммент.:

Отправить комментарий

Хороший блог о Польше

Все самое интересное о Польше: работа, бизнес, политика, культура и отдых, путешествия. Здесь вы найдете самую актуальную информацию на русском, украинском и польском языках.

Про автора

Максим Волосевич (Maksym Wołosewicz) – польский журналист, блоггер, общественный лидер, специалист по вопросам миграционного законодательства и ведения бизнес деятельности в Польше.

Подробнее про нашу работу

"Хороший блог о Польше" является информационным и образовательным проектом Польского Института Гражданского Сотрудничества. Год создания - 2012. Автор - Максим Волосевич. Узнай о нас больше